Леонід Кисельов. Мить життя

Леонід Кисельов

Тільки двічі живемо.
Раз – у світі білім-білім.
Тож сумуємо і квилим,
Як до іншого йдемо.
А тоді ще в другий раз.
В світі чорнім – аж червонім.
Чорнозем ламає скроні.
І трава росте крізь нас.

Це рядки київського поета Леоніда Кисельова, якому доля відвела дуже короткий термін життя – тільки 22 роки. Він народився 21 вересня 1946 р., а помер від лейкемії в ніч з 18 на 19 жовтня 1968 р. Проте Леонід Кисельов устиг двічі відбутися як поет – у мові російській і в мові українській, а отже, за недовгий час свого реального земного шляху прожив аж два бурхливі й насичені життя у світі поетичному.
Він починав як російський автор, адже походив з російськомовної київської письменницької родини, в якій, проте, глибоко шанувалося все українське й існував культ Т. Шевченка. Саме в цій частині своєї творчості Леонід Кисельов постає найбільш «київським», «міським» поетом (показовими є такі невеличкі шедеври, як «Подол – плохое место для собак…» і «Дарница вскрикнет испуганной птицей…»). Не всі надруковані тексти Кисельова мають однаково високу художню вартість: у деяких з них є дещиця юнацького, наївно-романтичного. Але це стосується дитячих творів, а свіжість і неординарність поетичного бачення часто вражає, навіть у підліткових віршах (поезії «Яблоню, что растет на улице…», «На заборе висит афиша…», «Осенний вечер. Я выключил свет…»).

Поезія Леоніда Кисельова, крім ліричного і філософського струменів, позначена також соціальним звучанням: сміливість і безапеляційність окремих його рядків наводить на думку, що якби доля склалася інакше й автор прожив би довше, він не уникнув би найпильнішої уваги з боку органів влади. Недарма на вірш 16-річного хлопця «Цари», спрямованого проти культу російських монархів, відгукнувся розгніваною статтею у «Літературній Росії» за 17 травня 1963 року академік (!) Д. Благой, який стверджував, що «автор… виступає проти однієї зі стійких традицій передової російської суспільної думки».

Справді, за передовою російською суспільною думкою поет геть не встигав, що усвідомлював і сам: «Что-то стал я выпадать / Из игры по вашим правилам». Несподівано сталося: «Огляделся я – и вдруг / Вижу – нету основания». Ще 1963 року прийшло усвідомлення:

Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете – только песня
На украинском языке. 
Перехід на українську мову письма з таким світорозумінням був неминучим – і відбувся в останній рік життя Кисельова. Тоді ж почалося його друге поетичне життя, вибудувався цілком новий мовосвіт поета (адже інша мова означала прилучення до інших ментальних матриць, до інакшого Космо-Психо-Логосу, за Г. Гачевим).

Інтонації стали спокійнішими, сприйняття світу – врівноваженішим. Замість «Пеленает синий бред / Синий сон и белый страх…» читаємо: «Ти по липню вибіжиш у серпень, / Мов по линві, бгаючи мій страх…». Замість «Любовь безнадежна, и жизнь невозможна, / И рушатся своды миров» – «Завтра буде світ такий, як завше – / Білий, жовтий, трохи вороний…». Якщо в російській творчості сучасність було осмислено так: «Проклятый век. Поэты в нем ютятся, / Как моль в пронафталиненном шкафу», то в українській бачимо несподівано протилежний ракурс: «На терезах дерев всі чесноти космічного віку, / Всі принади невгавного руху вперед, / А поети – як вихор, поети – як вітер, як вітер…». В українськомовних текстах посильнішав фольклорний струмінь («Селянська пісня», «Цигарочка»). На жаль, урбаністична складова поетового письма якось відійшла на другий план – можливо, він просто не встиг розробити її в цій мові.

Чимало дослідників творчості Кисельова розглядали його перехід на українську як «акт етичний, громадсько вмотивований і спрямований проти загрозливих симптомів збайдужіння великого прошарку української інтелігенції, а тим самим загалу населення до української ситуації» (Ярослав Розумний). Очевидно, це так. Свідомий вибір української мови у дорослому віці (а не засвоєння її «з колиски») є взагалі типовим шляхом для частини київської інтелігенції, і не лише в 60-х роках, а й нині.
Проте, як видається, цей «громадськи вмотивований» вибір мови Леонідом Кисельовим, спричинений його національним самоусвідомленням, вплинув також на рівень особистісного світосприйняття поета, адже мова є втіленням ментальності народу, а якщо вірити дослідникам російського й українського менталітету (Д. Ліхачов, М. Бердяєв, А. Тихолаз, О. Кульчицький, С. Кримський), українська картина світу є гармонійнішою за російську, більше орієнтованою на поціновування теперішнього моменту життя, а не на пошук недосяжного ідеалу. Таке світорозуміння допомогло поетові, який уже знав про свою невиліковну хворобу, нарешті подолати найбільший з людських страхів – страх смерті, присутній у російських віршах: «… Боюсь смерти и боюсь стали…».

Кардинально іншим є ставлення до цієї одвічної проблеми людства, висловлене в поезії «Осінь»:

Така золота, що нема зупину.
Така буйна – нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть,
Вчуся ставленню до життя.

Леонід Кисельов тільки починався як поет, адже 22 роки – надто мало для повноцінної творчої реалізації. Проте він устиг зробити достатньо, аби залишитися в історії української літератури, хоча власне українських віршів у нього тільки близько сорока. На щастя, талант не вимірюється кількістю написаного. Про що свідчать чотири посмертні збірки поезій: «Стихи. Вірші» (1970), «Последняя песня. Остання пісня» (1979), «Тільки двічі живемо» (1991), «…Все на свете – только песня на украинском языке» (2006). А про себе Леонід Кисельов найкраще сказав сам:

Рано ще, рано.
Ще і мати не вставали
І до мене не гукали:
Вставай, сину!
Ще і батько не вставали
І до мене не гукали:
Ходім, хлопче!
Рано ще, рано…

• 
  
  Джерело: <a href="http://litakcent.com/2008/06/09/svitlana-bohdan-dva-zhyttja-leonida-kyselova/">ЛітАкцент</a>
• 
  

Ірина Жиленко. Сторінки біографії

(народилася 1941 року)
Народилася в Києвi. Рано втратила батькiв. Навчалася i працювала одночасно.
Закiнчила вечiрнє вiддiлення Киïвського державного унiверситету iменi Т. Г.
Шевченка. Спочатку працювала вихователькою в дитячому садку, потiм

Ї у редакцiях газет та журналiв.
Поетеса. У творчому доробку багато поезiй для дiтей (книжки “Достигають
колосочки”, “Вуличка мого дитинства”, “Казки буфетного гнома”, “Двiчi по два
дорiвнює кульбабцi” та iн.).
Блискуча гра фантазiï у поезiï Iрини Жиленко
Злiтайте! Небо ж бо велике,
Хто на Пегасi, хто i так…
Iрина Жиленко
Поетеса Iрина Жиленко не мислить свого життя без польоту мрiй. Вона знає, що дiти,
ïï улюбленi читачi, часто лiтають “на кульках, планерах i змiях”, а тому
вона вирiшила випустити в повiтря i свою чарiвну Жар-птицю, щоб було чим
захоплюватись, щоб було чому радiти, щоб посвiтлiли лиця у всiх, хто побачить це
диво. Проте екзотична пташка, не звична до спiвiв, захворiла i тепер лiкується
вдома. Вона п’є молоко, ïсть родзинки, читає журнали, щоб подарувати
новорiчну радiсть дiтям своïм новим польотом. Не всi, однак, радi Жар-птицi

Ї стара кульгава Aава, яка вважала себе Павою, знайшла чарiвну пташку занадто
яскравою, ïï думку пiдтримали ворони. Та добре, що у Жар-птицi бiльше
прихильникiв, нiж ворогiв, тому ïï завжди чекають iз нетерпiнням дiти i
дорослi. Про цю iсторiю Iрина Жиленко повiдала у вiршi “Жар-птиця”.

Незмiнним новорiчним гостем дiтвори є Дiд Мороз. Вiн стан персонажем вiрша
“Пiдкова”. Золоту пiдкову, загублену стареньким Дiдом Морозом, знайшла лiрична
героïня твору. Вона, незважаючи на цiннiсть цiєï знахiдки (пiдкова може
притягувати щастя), вирiшує повернути ïï назад до Лапландiï. Для
багатьох такий вчинок залишиться незрозумiлим. У вiршi є гiперболiзований образ
“сiмсот роззяв”. Пiд ним легко вгадуються тi, хто заздрить чужому щастю, й тi, хто
береться судити про чужi добрi вчинки.
Iрина Жиленко завдяки блискучiй грi фантазiï створила у вiршi неповторний
образ красунi-зими. Снiг у ïï вiршi стає “звичайним” тiльки в кiнцi
твору, а до того вiн свiтився рiзноманiтними кольорами: зеленим, рожевим,
блакитним, нiжно-фiолетовим.
Атмосфера свята продовжує панувати i у вiршi “Гном у буфетi”. Старенький буфетний
гном добре знає усю родину, адже оселився вiн у цiй господi дуже давно.

На свята гном золотить сервiзи, дарує слухняним дiтям шоколадки i нашiптує ïм
казки. Маркiза з фарфору навчила гнома чемних манер i вiн став справжнiм франтом.
Тож, втягнувши в петлицю троянду, надiвши свого незмiнного багрового ковпачка,
гном iде до своєï дами на чай. А грає ïм цвiркун-музикант на скрипцi.
Так проходять столiття, але свята зустрiчi зi стареньким мешканцем буфету чекають
усi.
Отже, кожен iз розглянутих вiршiв Iрини Жиленко дарує читачам свято зустрiчi
ïх справжньою поезiєю. А ïï не може бути без яскравоï
образностi, польоту фантазiï, вмiння поєднати найтонший лiризм iз iронiєю i
гротеском. 1 хочеться вiрити, що утвориться та спiльнота людей, що вiдчувають
красу, про яку писала Iрина Жиленко:
Ми
Ї це дихання тисячi щасть.
Ми
Ї це нiжнiсть небес на щоцi.
Ми
Ї це ти, i ось той, i ось та
Ї
невичерпна безсмертна спiльнiсть.
Ми
Ї це щедрiсть i доброта.
Людина, яка прагне створити таке суспiльство, назвала себе “homo feriens”

Ї людина святкуюча. Тож нехай вiршi Iрини Жиленко стануть популярними, можливо
тодi в свiтi з’явиться бiльше оптимiстiв, бiльше щасливих i добрих
людей.

Цікаві факти життя Григора Тютюнника

Григір Тютюнник. Трагедія життя, секрети творчості і таємниця смерті

 Сьогодні його називають одним із найвидатніших новелістів української літератури, сьогодні виходять у світ його листи і спогади, тільки тепер його новели потрапляють до читача такими, якими їх написав сам автор. У його житті, як у добрій настоянці – усього багато і усього потроху: важке повоєнне дитинство без репресованого батька, служба на флоті, вчителювання у російськомовному Донбасі, літературна праця у Києві і добровільна смерть. Від змішання тих органічних і міцних інгредієнтів саме життя і твори Тютюнника вийшли такими сильними, що від них важчає на серці і світлішає у голові. «Постійно був у його новелах та повістях якийсь трагічний колорит. У нього людина постає в час якогось страшного вибору: або лишитися людиною, або зламатися і стати ніким», – каже літературний критик Михайло Слабошпицький. Тютюнник не належав до шістдесятників, не виступав відкрито проти влади, єдиний біографічний ганж – репресований батько. Він писав про життя селян мовою, близькою простому люду. «Оддавали Катрю», «Кізонька», «Син приїхав», «Три зозулі з поклоном» – новели, які стали класикою – у них жодної крамоли, але саме оці короткі історії про скрутне життя маленьких українців цензура до людей без правок не пускала. Цитата: «Найтяжче для художника писати, а ще тяжче – не писати. В оцих лещатах він і живе все життя». Вихід у світ кожної новели – як велика перемога, агенти КДБ – як постійне тло, цькування у Спілці і в пресі – звична справа, так Тютюнник жив. І всі переживання ховав у собі. А коли у 80-ому йому вручили як подачку премію Лесі Українки за дитячі твори, замість очікуваної Шевченківської, Григір не витримав. Це був болісний ляпас. Передсмертну записку забрали, дружина запам’ятала лише: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть». Він пішов у сорок дев’ять. 
                      Михайло Слабошпицький каже: письменник страждав на реактивну депресію, ще наклалися нереалізованість, цькування, прес цензури, а пристосуватися він не зміг. Цитата: «Я сприймаю те, що мене оточує, і те, що діється навколо мене, спочатку почуттям, серцем, а вже потім усвідомлюю розумом – тобто страждаю двічі з одного приводу. Боже, як важко». Хату, у якій народився Григір Тютюнник перепродали уже кілька разів, готові продати і тепер. Але охочих перетворити будинок, де писав Тютюнник на музей – немає. Як і немає в селі пам’ятника видатному землякові. У Шилівці, селі, де народився Григір Тютюнник – ані пам’ятних знаків, ані меморіальної дошки. Тільки у школі група ентузіастів створила музей. Власним коштом і на власний смак. Але і в цю маленьку кімнату приходять сотні відвідувачів з усієї України, слухають про Григора, читають його твори. Про повноцінний музей і не мріють, кажуть, хоч би цей довести до пуття. Та головне, признаються односельці – твори його нарешті доходять до читача без ідеологічних правок. А остання новинка – щоденники та листи Григора Тютюнника видані окремою книгою. Там фото і тисячі думок. Там – справжній нецензурований Тютюнник. Ще одна цікава деталь – на Шевченківську премію твори Тютюнника уже після йго смерті висунули самі читачі, а не організації, установи та спілки. Значить, справді народний, а відтак – вічний.